На головну    Усі новини

15 Січня - 180 років від дня народження В.В.Лесевича

ЛЕСЕВИЧ Володимир Вікторович (15.01.1837 — 13.11.1905) — філософ і публіцист.

Народився у с. Денисівці Лубенського повіту Полтавської губ. у дворянській родині. Навчався у Київ. гімназії та інженерному військовому училищі в С.-Петербурзі, після закінчення якого кілька років служив на Кавказі, брав участь у бойових діях. Після повернення до С.-Петербурга став слухачем Академії Генштабу, де затоваришував з П. Л. Лавровим, що відіграв значну роль у становленні філос. і політ. пріоритетів Л. По закінченні академії вийшов у відставку й оселився в родинному маєтку, де на власний кошт відкрив першу народну школу з укр. мовою викладання (невдовзі закриту місцевою адміністрацією). В 60-ті pp. жив у С.-Петербурзі, співробітничав з редакцією ж-лу «Отечественные записки», де надрукував низку статей і рецензій. Під час закордонної подорожі познайомився з О. Герценим. Засуджений за причетність до революційного руху, в 1879 — 88 pp. жив на засланні (Єнісейськ, Красноярськ, Казань, Полтава, Твер). Після повернення до С.-Петербурга (1888) зближується з гуртком М. К. Михайловського і очолюваною ним редакцією ж-лу «Русск. богатство», виступає з численними публікаціями. В 1897 — 98 pp., розірвавши стосунки з Михайловським, зосереджується на лекторській діяльності, їздить з публічними лекціями по південних провінційних містах Рос. імперії. 1901 року приєднується до протесту групи рос. письменників проти розгрому мітингу на Казанській площі у С.-Петербурзі, його на 2 роки висилають зі столиці, до якої вже не повертається. Останні роки життя мешкає здебільшого за кордоном (Італія, Франція), читає лекції в Рос. Вищий Школі суспільних наук у Парижі, бере участь у Міжнародному соціол. конгресі. Помер і похований у Києві.

Розгортаючи філос. пошуки у напрямку позитивізму, Л. зазнав певної еволюції. Прихильник контівського позитивізму в 1868 — 77 pp., він поступово схиляється до синтезу позитивізму з неокантіанським критицизмом (1877 — 1900) і зупиняється на емпіріокритицизмі (від 1900 p.), в якому вбачає «наукову філософію», відповідну сучасному розвиткові науки й здатну суттєво сприяти розв’язанню суспільних проблем. В останні десятиріччя життя виявляє значний інтерес до буддійської релігії й рос. фольклору.