22 листопада -День пам'яті жертв голодоморів — щорічний національний пам'ятний день в Україні

Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку «Свічка пам'яті» в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів та міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські і культурні діячі, свідки Великого Голоду.

У квітні 2010 року ПАРЄ ухвалила постанову, в якій привітала рішення Української влади встановити національний день пам'яті жертв Голодоморів, та закликає владу інших постраждалих країн встановити аналогічну пам'ятну дату для вшанування жертв режиму.

Голодомор… Його жертви… Знищення українських синів і дочок – ця тема найболючіша з усіх, яких торкаєшся вдивляючись у ті страшні роки.

Іноземні мандрівники, які відвідували нашу країну впродовж віків, озивалися про неї одностайно: «Земля ця дуже багата і щедра: віткнеш палицю – виросте дерево, а риби у річках стільки, що спис встромиш у воду, а він стоїть». На землі, яка з правіків була житницею Європи, на землі, яка сторицею віддячувала сотням поколінь наших предків-оратаїв за святу хліборобську працю, просто не могло статися того жаху. До якого ж стану треба було довести людей?

Відомий російський письменник Василь Гросман, наш земляк родом з Бердичева, у 1932 році працював на Донбасі. Вже після Другої світової війни згадуючи роки голодомору він писав: «А селянські діти. Чи ви коли небуть бачили газетні знімки дітей у німецьких таборах? Вони виглядали саме так: їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала, як жовтна марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було по 70 років, а з початком весни вони вже зовсім не мали обличь». Це були радянські діти. І ті, що карали їх смертю, були радянські люди.

За ці голодомори, а було їх в Україні вчинено три, від голоду та на засланні загинуло до 5 млн. дітей. Доля тих, хто вижив була нелегкою. Тривалий, а особливо примусовий голод калічить людей як фізично так і духовно, і дуже важко визначити, що страшніше. В їхніх тілах на все життя огніздилися недуги, а в душах страх.

Кожне українське село у ті страшні роки мало свою книгу смерті, у якій записували тих, хто помер від голоду – вік, національність, стать. Було таких книг десятки тисяч, а дійшло до нашого часу лише декілька – книги скорботи були вилучені і знищенні. Голод жахливий, але коли він організований, рукотворний, то стає страшною зброєю придушення і нищення, справжньою косою смерті. У роки першого голодомору 1920-х років вона була лише випробувана і виявилася дуже ефективною. На повну ж потужність вона запрацювала підчас найстрашнішого другого голодомору 32-го – 33-го років. Та зброя, навіть ядерна, не страшна до того часу, доки її не вільме у свої руки людина. Косою смерті в руках уповноважених, тисячників, співробітників НКВД та інших безпосередніх виконавців став залізний стрижень загострений з одного кінця і з руків’ям, для зручності, з іншого, яким вони проштрикували землю, копиці сіна, скирти соломи і стріхи у пошуках прихованого селянами зерна. Встановити точне число жертв голодоморів просто неможливо. Спочатку громадянська війна розвалила роботу статистичних органів Російської імперії і тому експертні оцінки числа жертв першого голодомору приблизні. Вони коливаються у межах від половини до півтора мільйона людей. Є дані перепису 1926 та 1939 рр. зіставивши які, можна було хоча б приблизно оцінити втрати від другого голодомору 1932-1933 рр. Але дані перепису 1939 року відверто сфальшовані, ба навіть самі статистики знищенні. От вченні і сперечаються – найобережніші називають цифру у 4,5 млн. чоловік, а Роберт Конквест, один з найвідоміших і найавторитетніших західних дослідників голодомору стверджує, що через репресії, розкоркулення і голод в Україні загинуло тоді до 13,5 млн. людей. Під час третього, повоєнного голодомору, робота радянських статорганів також була дезорганізована, сліди злочинів приховувались ще ретельніше. Оцінки вчених тут також коливаються від половини до півтора мільйона осіб. Отака статистика… Загалом же виходить, що за три голодомори Україна втратила понад 16,5 млн. своїх синів і дочок.

Ті, що жили в 1932-1933 роках, хотіли одного – вижити. Мільйони людей тоді не могли навіть цього. У них забрали їжу, щоб убити голодом. У батьків наших батьків хотіли забрати пам’ять – їм забороняли згадувати про голодомор. Більшість мовчала, однак були ті, хто не міг забути. Наші батьки знали про голодомор дуже мало. Навіть ті їхні ровесники, котрі знали про масштаби і причини трагедії, не могли відкрито про це говорити. Та знайшлися ті, хто не міг мовчати.

До вашої уваги фільм «Голодомор. Колос правди».

22 листопада -День пам'яті жертв голодоморів — щорічний національний пам'ятний день в Україні

Залишити коментар